Слухаючи програмні виступи основних кандидатів у президенти України, я кожен раз ловлю себе на думці, що став глядачем словесних змагань, в яких переможець визначається ступенем опоганення нашої держави і її влади, причому навіть тими кандидатами, які уже добрий десяток років, а то і більше, вмонтовані у каркас цієї влади, можливо лише з деякими перервами на пересадки із крісла в крісло.

Лише Юлія Тимошенко намагається вибудовувати свої виступи на елементах позитиву, який зігріває душу на фоні світової економічної кризи та блокування діяльності очолюваного нею Кабміну усіма політичними силами до президента включно, усі ж інші лише стогнуть і хоронять нашу державу та обіцяють, після обрання саме їх, зробити життя усіх громадян України заможним і щасливим, забуваючи, а скоріш за все і не знаючи тих засобів, за допомогою яких вони це зроблять.

Але як можна вірити усім цим обіцянкам, якщо, наприклад, Віктор Ющенко і зараз, коли в нашій державі з його ж точки зору усе погано, є діючим президентом, тобто, найвищою владою, а до цього, протягом 15 років, встиг попрацювати і керівником банку «Україна» — нині банкрута, і Головою Національного банку України, і Прем’єр-міністром України і членом вищого законодавчого органу держави — Верховної Ради України, тобто, з влади не виходив, а Україна, хоча б до рівня сусідньої Польщі, так ніколи за роки своєї незалежності і не піднімалась? І чи не є його отруєння перед попередніми президентськими виборами, і нинішній хаос у нашій державі за його президентства, знаками Фортуни, що свідчать про її незгоду з тим, щоб він ставав ще тоді і залишався у подальшому президентом України?

А як сміє себе відокремлювати від влади Віктор Янукович, який встиг уже попрацювати і президентом регіону — губернатором Донецької області, причому саме тоді, коли там сталося багато трагедій з масовою загибеллю шахтарів у шахтах і масові невиплати зарплати шахтарям, і двічі попрацювати у Кабінеті Міністрів України на найвищому його щаблі — посаді Прем’єр-міністра України, а в проміжках між цим позасідати у Верховній Раді України, керуючи блокуванням прийняття законів, потрібних діючому, але не його Кабміну? Я взагалі дивуюсь Віктору Януковичу — ну попередила Фортуна у молодості подвійним ув’язненням, що вона до нього не дуже прихильна! Ну зупинись, досягши поста губернатора чи народного депутата України, адже це і так захмарно високий політичний і громадський статус як для людини, двічі судимої у молодості за кримінальні злочини! Ні, наперекір забороні Фортуни, він вперто продовжує штурмувати ту політичну вершину, яка йому протипоказана долею, не задумуючись над тим, що інтелектуальне поле цієї посади є потужнішим за його індивідуальне інтелектуальне поле, тож він неминуче буде розчавленим більш потужними посадовими силовими лінiями, якщо за допомогою підвладних йому олігархічних кланів і солідарності усіх російськомовних жителів нашої держави усе таки отримає цей, не призначений для нього долею, найвищий пост у державі.

Або візьмемо Володимира Литвина — нинішнього Голову Верховної Ради України і лідера парламентської фракції свого імені, яка входить до правлячої коаліції, на якій тримається нинішній Кабмін. Адже він у владі уже майже 20 років, оскільки не можна вважати не владними усі ті крісла, в яких він у ці роки у певні періоди без перерв сидів, — і радника Прем’єр-міністра Леоніда Кучми, і керівника групи секретарів Президента Леоніда Кучми, і Голови Адміністрації Президента Леоніда Кучми, і Голови Верховної Ради України, у тому числі і в ранній посткучмівський період. А він теж, до речі, як і Віктор Янукович, двічі отримав попередження від Фортуни про її неласку у вигляді звинувачень про причетність до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе та серйозних травм, отриманих в автомобільній аварії під час парламентських виборів у статусі лідера громадської організації «За ЄдУ». Тож і йому потрібно було б зупинитись і не намагатись посісти той пост, який йому Фортуною, на мій погляд, не рекомендований.

А п’ятий із лідерів імен у президентській гонці — Арсеній Яценюк, наймолодший, теж уже встиг побувати і в кріслі міністра економіки, і міністра закордонних справ, і Голови Національного банку України, і, недовгий час, навіть, в кріслі Голови Верховної Ради України, яке змінив на неклопітливе місце рядового народного депутата у тій же Верховній Раді того ж скликання. І саме в період його головування український парламент був місцем взаємного неприкритого політичного хамства і виголошення анекдотів з трибуни. І чи не є те, що він не добув спікером парламенту до кінця каденції, теж негативним тавром Фортуни?

Що ж до шостого із лідерів імен у президентській гонці, Юрія Костенка, то і він в своєму житті окрім багаторічного сидіння у кріслі народного депутата у Верховній Раді України, нагадую, найвищій законодавчій гілці влади, уже встиг попрацювати також і очільником міністерства охорони навколишнього природного середовища, яке, як відомо, є головним розпорядником ліцензій на розробку природних багатств держави, то ж і в цьому випадку язик не повертається назвати його новим обличчям у владі.

І, навіть, останній із лідерів імен у президентській гонці, Сергій Тігіпко, який теж має доступ до каналів телебачення, не може претендувати на статус нового обличчя у владі, оскільки він встиг попрацювати на посадах і віце-прем’єр-міністра в уряді Пустовойтенка, і міністра економіки в уряді Ющенка, і Голови Національного банку України, і радника Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко — до початку нинішньої кампанії боротьби за пост Президента України.

Звичайно, до лідерів імен у нинішній президентській гонці слід було б віднести і «вічного» народного депутата України та учасника усіх президентських виборчих перегонів, окрім перших, комуніста Петра Симоненка та такого ж стабільного претендента на президентське крісло, колишнього Голову Верховної Ради України, соціаліста Олександра Мороза, які в разі об’єднання і висунення лише одного з них і допуску їх до каналів телебачення на рівних зі згаданими раніше кандидатами, могли б показати, мабуть, непоганий результат. Але вони знову йдуть окремо, ділячи між собою лівий електорат, і задовольняючись на телебаченні лише часом, виділеним за рахунок держави на першому каналі, то ж я не бачу сенсу зупинятись на їхніх програмах і пророцтвах апокаліпсису, оскільки ті проценти голосів виборців, які вони отримають, вагомими не здаватимуться.

Що ж до усіх інших кандидатів, які усі разом, включаючи багатослівну Інну Богословську, котра вважає, що для успіху на президентських виборах достатньо лише нещадно критикувати Юлію Тимошенко, та кандидата, який перед подачею документів до ЦВК поміняв прізвище на Противсіх, розраховуючи, мабуть, на сліпоту та недолугість окремих виборців, то вони навряд чи зберуть усі разом набагато більшу кількість голосів виборців за отриману найменш обласканим виборцями кандидатом із наведеної вище «дев’ятки», тож і звертати увагу на їхні програми нині не бачу сенсу.

До речі, я, як і японці, не відношусь до тих, хто вважає доцільним обирати на вищий державний пост людину, котра раніше жодної високої посади у владі не займала. Адже поки такий президент вивчить азбуку управління державою, то, по-перше, і його термін правління добіжить кінця, по-друге, спритники із його оточення, користуючись його необізнаністю, встигнуть вивезти в офшори півкраїни, а по-третє, країна з таким очільником не просунеться ні на крок в напрямку побудови самодостатнього громадянського суспільства. Тож, якщо ми хочемо прогресу країни, то обирати президента треба із числа тих, хто уже попрацював на якійсь високій державній посаді і при цьому продемонстрував високу кваліфікацію і порядність та досяг високих результатів у своїй діяльності на цій посаді, а ще краще — і на усіх тих посадах, на яких йому довелось перед цим попрацювати. І, звичайно ж, цей кандидат повинен бути таким, щоб після обрання його президентом він міг розраховувати на те, що очільники демократичних країн з задоволенням прийматимуть його у своїх службових апартаментах і з повагою тиснутимуть йому руку під час зустрічей, на що згідно з західними традиціями можна розраховувати лише тим, у кого в біографії ніколи не було ходок до в’язниці за кримінальними статтями. Інакше Україна знову попаде в таку ж ізоляцію від демократичного світу, в якій ми були під час другої каденції Президента України Леоніда Кучми, коли завдяки зусиллям ряду вітчизняних політиків на нього впала тінь причетності до кримінального злочину — убивства журналіста Георгія Гонгадзе.

І з усіх нинішніх претендентів на пост президента України я, як людина, яка бажає розквіту рідній державі, бачу лише двох, що задовольняють перерахованим вище вимогам — це Юлія Тимошенко та Сергій Тігіпко, першу із яких я хотів би бачити 7 лютого, після другого туру виборів, на посаді Президента України, а другого — на посаді Прем’єр-міністра, якщо він у другому турі закличе своїх прихильників голосувати за Юлію Тимошенко.

Постскриптум: у вівторок 12 січня Президент України Віктор Ющенко зібрав у залі засідань адміністрації президента широку аудиторію журналістів і дав багатогодинну прес-конференцію, яка демонструвалась кількома телеканалами, але я спромігся подивитись і послухати лише останні 30 хвилин, оскільки перед цим приймав спочатку делегацію з Лісабонського університету і вирішував питання пролонгації договору про наше співробітництво з цим португальським університетом на наступні роки, а потім приймав делегацію представників від відомих компаній «Арісент» та «888» і узгоджував питання, які ці відомі у світі компанії закладатимуть у договір співпраці з нашим університетом. Але і півгодини вислуховування президентських звинувачень на адресу Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та намагань перекласти на неї відповідальність навіть у тих справах, які він вирішував особисто, як, наприклад, передача Віктору Януковичу в особисту власність заміської резиденції прем’єр-міністра «Межигір’я» разом зі 140 гектарами земель навколо неї під Києвом, що було зроблено під час перебування Юлії Тимошенко в опозиції до влади, за прем’єрства Віктора Януковича, мені вистачило, аби остаточно втратити повагу до Віктора Ющенка як державного і політичного діяча. Мабуть, усе-таки отруйний діоксин, який перебуває в тілі нинішнього українського президента з 2004 року, викликав якісь необоротні процеси у мозку Віктора Ющенка, оскільки при вислуховуванні його, складається враження, що він, навіть не усвідомлює те, яким жалюгідним постає перед слухачами і глядачами у виправданнях своїх руйнівних для української держави дій і намаганнях в усьому звинуватити лише Юлію Тимошенко. До цієї прес-конференції я думав, що до 7 % голосів виборців він на президентських виборах 17 січня усе-таки набере, але після прес-конференції зрозумів, що він, навряд чи, візьме планку на цьому рівні.