У п’ятницю, в залі засідань Вінницької обласної державної адміністрації, об 11-й годині розпочалися урочистості, приурочені до 50-річчя Національної спілки журналістів України, які тривали у цій залі трохи більше години, а потім продовжились за містом у «Дубовому гаю», куди журналістів було доставлено автобусом.
На жаль, на цих урочистостях нікого із перших керівників області та їхніх перших заступників не було. І, якщо відсутність губернатора Олександра Домбровського, який перебуває у відпустці, та голови обласної ради Григорія Заболотного і першого заступника губернатора Валерія Коровія, які змушені були супроводжувати міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, що неочікувано саме цього дня з’явився на теренах Вінниччини, то відсутність заступника губернатора з гуманітарних питань Любові Спиридонової мене неприємно вразила — хто-хто, а вона зобов’язана була на цих урочистостях бути, адже Прокопчук і Лазаренко — це не той рівень, на який заслуговують «акули пера» Вінниччини. А саме ці посадовці, лише третього рівня владності, разом з Голової Вінницької обласної організації НСЖУ Володимиром Лисенком вручали і медалі НСЖУ і Почесні грамоти облдержадміністрації та обласної ради тим журналістам міста і області, які були цими відзнаками нагороджені.
Серед нагороджених був і я. Мені було вручено «Золоту медаль української журналістики» і посвідчення до неї за № 159. Рішення про моє нагородження цією медаллю було прийнято у Києві Секретаріатом НСЖУ 14 квітня 2009 року.
Мені було дуже приємно отримати цю медаль — адже це є свідченням визнання журналістами України моєї історико-публіцистичної серії із 11 книг, перша із яких з’явилася у світ у 1991 році, а остання — у 2008, такою, що заслуговує на громадську увагу, як суспільно-значима.
Сидячи в залі облдержадміністрації, я звернув увагу на два герби та два прапори, що висіли на стіні за спиною у президії — один прапор та герб були символікою України, а другий прапор та герб символізували Вінниччину. На гербі Вінниччини по одній діагоналі розмістились два обличчя у вигляді Сонця з променями на всі боки, а по другій діагоналі два квадрати з перехрещеними кістками, всередині кожного із яких розмістились ще по одному темно-синьому квадрату з серпом молодого місяця в центрі. Ще один такий квадрат з перехрещеними кістками і темно-синім квадратом з серпом молодого місяця та ще одне Сонцеподібне обличчя розмістились на синьому полотнищі з двома червоними стрічками вздовж довшої сторони полотнища обласного прапора, донесеного до наших часів із глибини віків.
Дивлячись на це Сонцеподібне променисте обличчя, я згадав, що в усіх дохристиянських релігіях найвищим божеством було Сонце, яке дає життя усьому живому на землі, а в багатьох релігіях душі, які покидали померлі тіла, відлітали на Місяць, де, мабуть, і міститься те їхнє чистилище від пам’яті, яке ототожнюють з Пеклом.
Тож герб і прапор Вінниччини, що створені нашими далекими предками і підхоплені руками нащадків уже в незалежній Україні, уособили в собі, подібно до «орла і решки» в монеті, одночасно і символ життя, і символ смерті.
