Російські політики і засоби масової інформації не перестають стверджувати, що політика геноциду по відношенню до українського народу у 20-х та 30-х роках минулого сторіччя у Радянському Союзі не мала місця, що, якщо й були окремі репресії, то їх здійснювали не прислані з «Великої землі», а одні українці по відношенню до інших.
Але давайте подивимося документи, які опублікував у № 72 за 25 квітня 2009 року газети «День» у своїй статті «Братня любов Каїна» директор музею Роман Круцик. Посилаючись на Державний архів Міністерства оборони України (Ф-3769. Оп. — 19819, спр. — 6), він подає розпис за національним складом каральних частин, підпорядкованих Київському воєнкомату. І виявляється, що навіть на момент створення у цих каральних частинах планувалось мати 3848 «великоросів» і лише 594 українці із числа лояльних до влади. Тобто, із 4442 карателів українці повинні були складати лише 13 %. Причому у 1-й і 2-й Київських ротах, при загальній чисельності у 316 карателів, їх не повинно було бути зовсім, у Канівській роті лише 7 із 100, у Бердичівській роті — 12 із 225, у Радомишській — 14 із 146 — всього таких рот у цьому каральному батальйоні було 15. Але реально, у цих каральних частинах навіть запланованих 594 українців не було, про що свідчать тут же наведені цифри наявного складу каральних рот. Тож хіба при такому національному складові каральних органів можна стверджувати, що одні українці здійснювали репресії стосовно інших?
А тепер давайте познайомимось з «Краткой инструкцией по боротьбе с бандитизмом и кулацкими восстаниями», виданій під грифом «таємно» 20.04.1920 р. у Харкові і віднайденій в Обласному державному архіві Одеської області (Р-99, оп-4, спр-166). У статті 38 цього документу написано — цитую: «В случаях явно выраженной враждебности населения, укрывательстве и упорной невыдаче бандитов и повстанцев, на данное население может быть наложена та или иная кара. Такими карами могут быть: а) Контрибуция продуктами продовольствия, б) денежная, в) производство выселения и взятие семейств главарей и зачинщиков восстания, конфискуя все их имущество и передавая его бедноте, г) обстрел селения и, д) его полное уничтожение».
Підписали цей нелюдський документ росіянин, латиш і троє євреїв: «Председатель Совнаркома Украины Раковский, Член Реввоенсовета Югзапфронта Егоров, Член Реввоенсовета Берзин, Начтыла фронта Эйдеман, Наштаюгзап Петин».
І після ознайомлення з текстом такого документу хтось може продовжувати стверджувати, що репресії здійснювали одні українці по відношенню до інших?
До речі, саме через наявність в нацистських документах таких статей, як процитована стаття документу держави з комуністичною ідеологією, особливо в її частинах «г» і «д», нацистська ідеологія була визнана такою, що направлена проти людства і вироком Нюрнберзького суду оголошена поза законом.
Із цих документів логічно витікає, що і голодомор в Україні був не наслідком неврожаю, а цілком логічним продовженням реалізації частин «г» і «д» процитованої статті 38 тими ж таки каральними органами під керівництвом тих же таки людей чи людей, які їм прийшли на зміну. А через підписи, поставлені під процитованим документом, жодного із підписантів не слід було реабілітовувати як жертву сталінських репресій, адже їх репресували не тому, що вони освячували каральні операції проти українського народу, а задля того, щоб було на кого списати ці репресії — про це свідчить той факт, що і тих, які їх репресували, потім репресували теж.
