У суботу 10 жовтня відбулося кілька подій, які розфарбували її в чорно-білі кольори.

Від 11-ї години ранку і до 13 години 30 хвилин колір був світлим, оскільки у ці години в театрі імені Садовського обласна організація Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» відсвяткувала10-у річницю з дня отримання цим об’єднанням статусу політичної партії. У святкуванні взяв участь і я — як один із членів партії «Батьківщина» зі статусом члена бюро її Вінницької обласної організації.

Святкування розпочалося привітанням лідера партії Юлії Тимошенко, зачитаним керівником Вінницької обласної партійної організації Юрієм Медведєвим, який після вітальних слів зробив коротку доповідь, присвячену історії створення і становлення партії «Батьківщина» за 10 років, що минули з дня її заснування. Після цього на театральних відеоекранах була продемонстрована хроніка історичних для партії подій і пролунало кілька виступів ветеранів партії. Далі відбулося нагородження активістів партії — спочатку «Золотою відзнакою», нагородження якою затверджується керівним органом партії, а потім ювілейними партійними значками і дипломами, які затверджувались обласним партійним бюро. Я отримав обидві ці нагороди.

Процес нагородження супроводжувався вітальними виступами професійних акторів, акторів самодіяльних і творчих колективів міста, серед яких були і троє студентів нашого університету. Двоє із них — хлопці — виступили з дотепними гуморесками, а дівчина прекрасно виконала у фіналі святкового дійства пісню про Україну.

На жаль, уже під час цього світлого свята мене засмутила перша темна смужка, обумовлена тим, що в хроніці подій не було продемонстровано жодного кадру за участю колишнього голови обласного партійного осередку Георгія Філіпчука, який мене привів до лав партії «Батьківщина», і з яким ми разом 2 роки тому виборювали перемогу на дострокових парламентських виборах, внісши вагомий вклад в загальний результат виборів, котрі привели нашого лідера Юлію Тимошенко у крісло Прем’єр-міністра України. Не згадав Георгія Філіпчука та його вклад у розвиток обласної партійної організації у своїй доповіді і його наступник Юрій Медведєв. Не знайшлося місця в кадрах хроніки і заступнику Георгія Філіпчука в обласній партійній організації Юрію Мельнику, який є депутатом Вінницької обласної ради від партії «Батьківщина», і який також вніс суттєвий вклад в перемогу партії на Вінниччині під час дострокових парламентських виборів два роки тому. Не знайшлося у хроніці і кадрів, в які попав би підприємець Олександр Слободянюк, котрий усіма своїми автобусами під час Помаранчевої революції обслуговував безкоштовно її учасників, здійснюючи перевезення з Вінниці на Майдан Незалежності у Києві усіх бажаючих, перебуваючи і сам усі дні і ночі на цьому майдані.

Не додало мені настрою і те, що під час вручення нагороди одному із активістів партії було сказано, що це він автор ідеї встановлення стипендій Юлії Тимошенко студентам технічного університету. Але ж це зовсім не відповідає дійсності — ця ідея виникла у Георгія Філіпчука під час обговорення зі мною питання організації відвідин Юлею Тимошенко нашого університету. Тоді я висловив ідею присвоєння Вченою радою нашого університету їй звання «Почесний професор», а Філіпчук висунув ідею стипендій Юлії Тимошенко і запропонував мені проробити документально і організаційно умови їх присудження 7 аспірантам, 7 студентам і 7 учням університетської заочної фізико-математичної школи — він же брався забезпечити надходження коштів для виплати цих стипендій протягом року. І стипендії виплачувались навіть тоді, коли Георгій Філіпчук уже поїхав з Вінниці, посівши посаду міністра охорони навколишнього природного середовища в уряді Юлії Тимошенко. І коштами виплату стипендій забезпечував теж не той активіст партії, який отримав нагороду за це, а два приватні підприємці — Мельник Віталій і Мельник Олександр, які виділяли на виплату стипендії щомісяця по 8 тисяч гривень зі своїх доходів.

А після закінчення у театрі партійного свята, в університеті мене чекала інша, уже набагато ширша траурна смуга — участь у похоронах директора Інституту міжнародних зв’язків, завідувача кафедри інтелектуальних систем, доктора технічних наук, професора Сергія Юхимчука, який напередодні помер, у віці 54 роки, прямо на засіданні Державної екзаменаційної комісії під час захисту магістерських дисертацій, задавши питання студентці, що захищалась, і уже не почувши її відповіді. Як виявилось, у нього були дуже тонкими стінки кровоносних судин, і одна з них, якою подавалась кров до мозку, лопнула. Тож його смерть наступила миттєво, і лікарі «швидкої допомоги» уже нічим йому допомогти не змогли. До речі, батько Сергія Юхимчука, відставний військовий, теж не дожив до 60 років і теж помер від того, що лопнула стінка кровоносної судини.

У студента Сергія Юхимчука я був куратором, потім неофіційним консультантом його кандидатської дисертації, коли він навчався в аспірантурі, а я ще був кандидатом наук. Потім він був моїм першим докторантом, потім, уже ставши ректором, я на нього поклав такі серйозні обов’язки як керівництво Інститутом міжнародних зв’язків та кафедрою інтелектуальних систем, він же був моїм заступником в спеціалізованій вченій раді по захисту кандидатських та докторських дисертацій, він же разом з іншим моїм учнем, Володимиром Грабком, стояв у резерві на посаду ректора.

На похорони Сергія Юхимчука прийшли майже усі викладачі університету та усі студенти-іноземці, якими він опікувався як директор інституту міжнародних зв’язків. Прийшов і губернатор нашої області Олександр Домбровський, у якого він на перших двох курсах викладав математику.

Після похорон в нашій університетській їдальні ми вшанували пам’ять професора Сергія Юхимчука і пообiцяли не залишити без підтримки його дружину-вчительку та доньку, котра у нинішньому році закінчує магістерську підготовку в нашому університеті.

А закінчував я цей день біля телевізора, спостерігаючи за футбольним матчем Україна—Англія, який відбувся на стадіоні у Дніпропетровську і приніс перемогу нашій збірній з рахунком 1:0. Завдяки цій перемозі, українська футбольна збірна перед останнім туром групового вибіркового етапу чемпіонату світу з футболу 2010 року випередила на одно очко команду Хорватії і, в разі виграшу в останньому турі у збірної Андорри, посяде друге місце в групі вслід за Англією, що дасть право виборювати місце у фінальній частині чемпіонату світу, який пройде в Південно-Африканській республіці в наступному році, у матчі з якоюсь іншою футбольною збірною, котра теж посяде друге місце у якійсь іншій групі. Тож спостерігання за футбольним поєдинком між Україною і Англією стало ще одною світлою смугою суботи, оскільки наша команда перемогла лідера групи, який виступав основним складом, не лише за рахунком матчу, але і за грою. Навіть незважаючи на те, що лідер нашої команди Андрій Шевченко за рахунку 0:0 не забив пенальті.

Постскриптум 1: Протягом наступного тижня після смерті Сергія Юхимчука я призначив інших виконавців на усі ті посади, які він обіймав на штатних чи громадських засадах: так директором Головного центру міжнародних зв’язків, створеного на базі Інституту міжнародних зв’язків, став 40-річний завідувач кафедри радіотехніки, доктор технічних наук, професор Олександр Осадчук; завідувачем кафедри інтелектуальних систем, яку ректорат вирiшив перейменувати в кафедру комп’ютерних наук, став 57-річний доктор технічних наук, професор кафедри обчислювальної техніки Сергій Перевозніков; моїм заступником у спецраді по захисту докторських дисертацій став завідувач кафедри комп’ютерних систем управління, доктор технічних наук, професор Володимир Дубовой, а членом спецради за науковою спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи» керівництво Вищою Атестаційною Комісією дозволило представити на затвердження новоспеченого доктора технічних наук, професора кафедри програмного забезпечення Олександра Романюка.

До речі, перейменувати кафедру інтелектуальних систем в кафедру комп’ютерних наук я запропонував тому, що у такий спосіб сподіваюсь розірвати ланцюг смертей її завідувачів, адже від дня заснування цієї кафедри нею керували лише два професори — Микола Байда та Сергій Юхимчук, і обидва померли у віці 54 років. З огляду на цю обставину, я і завідувати кафедрою запропонував не 51-річному професору Олександру Романюку, хоча за науковим доробком вона йому є дуже близькою, а 57-річному професору Сергію Перевознікову, який уже переступив через 54-річний поріг.

Постскриптум 2: футбольна збірна України, після перемоги над Англією, в останньому матчі групового вибіркового турніру з рахунком 6:0 перемогла збірну Андорри і тепер гратиме матчі плей-офф за вихід до фінальної частини чемпіонату світу 2010-го року зі збірною Греції, яка теж посіла друге місце, але в іншій групі.

Постскриптум 3: у матеріалі цього розділу я згадав Віталія Мельника, який до перемоги на дострокових парламентських виборах політичної сили БЮТ був приватним підприємцем, котрий на прохання тодішнього керівника нашої обласної організації БЮТ Георгія Філіпчука став одним із основних спонсорів виплати студентам, аспірантам і учням фізматшколи при університеті стипендії Юлії Тимошенко. Після перемоги на парламентських виборах БЮТ у нашій області Віталій Мельник відійшов від підприємницької діяльності, перейшов на державну службу і став керівником обласної екологічної інспекції. І треба віддати належне — працювала обласна екологічна інспекція настільки чітко і грамотно, що навіть в опонентів не було претензій до Віталія Мельника як її керівника. І ось, усього за кілька днів до Нового 2010 року і за тиждень до його 35-річчя, Віталія Мельника не стало. Він пішов з життя, розбившись в автомобільній аварії, яка трапилася вранці, за десяток кілометрів від Вінниці, у селі Ксаверівка, де на рівній ділянці гарної, але трохи засніженої асфальтової дороги його джип чомусь винесло на зустрічну смугу, а потім автомобіль, подолавши придорожну полосу, в’їхав у дерево. На мій погляд, досить вірогідною може бути версія, що, виїхавши з-за крутого повороту у Ксаверівці на пряму ділянку дороги і натиснувши на акселератор, Віталій Мельник побачив, що дорогу, не поспішаючи, переходить хтось із жителів Ксаверівки, а тому, аби не наїхати на пішохода, він повернув на смугу зустрічного руху, не врахувавши засніженості дороги. При повороті спочатку вліво, для об’їзду пішохода, а потім вправо, аби не вилетіти з дороги, колеса втратили зв’язок з дорогою, автомобіль втратив керованість, і навіть дозволеної у населених пунктах швидкості 60 кілометрів на годину вистачило, щоб автомобіль, який уже їхав юзом, а тому не міг бути загальмованим, досяг дерева на протилежному узбіччі дороги. Віталій Мельник не був одруженим, в автомобілі під час аварії знаходився один, нiкого не збив, тож горе, у зв’язку з його загибеллю, упало лише на серця його батьків, а скорбота — на серця друзів і колег по роботі та партії «Батьківщина». Як кажуть в народі: «Нехай земля буде йому пухом!»