Свою точку зору на цей критерій, яка суттєво відрізняється від тієї, що сьогодні пропагується на сторінках вітчизняних наукових та публіцистичних видань, я висловив у полемічній статті, направленій вчора (27 лютого 2009 року) на ім’я Голови ВАК України, академіка НАНУ Володимира Мачуліна, який одночасно є і головним редактором офіційного журналу Вищої атестаційної комісії України «Бюлетень ВАК України», з проханням опублікувати цю мою статтю в очолюваному ним журналі.

Подаю рукопис тексту цієї статті, названої мною:

Індекс цитування як фактор перенесення кризових явищ заходу у вітчизняний науковий простір

Шановна редколегія «Бюлетеня ВАК України»!

Після ознайомлення зі статтею професора Влоха: «Система оцінки українських фахових видань», опублікованою у № 1 за 2009 рік Вашого журналу у рубриці «Нотатки з офiційного приводу», я зрозумів, що керівництво ВАК України позитивно ставиться до основної ідеї цієї публікації — оцінювати кожне наукове видання і кожного вченого, виходячи з кількісного значення імпакт-фактору (індексу цитування), — критерію, започаткованого достатньо давно у західному науковому просторі.

На мій погляд, таке сліпе копіювання західних схем оцінювання науковців і наукових видань може стати фактором перенесення у вітчизняний науковий простір тих кризових явищ, які сьогодні набули масовості у західному науковому просторі.

Але перед тим, як обґрунтувати цю тезу, я дозволю собі нагадати, чому вищезгаданий критерій був запропонований і набув широкого поширення у західному науковому просторі.

У вітчизняному науковому просторі зарплата університетського науковця визначається тим, чи має він науковий ступінь кандидата наук або доктора наук, і чи має він учене звання доцента або професора. Варіанти поєднання ступенів і звань надають можливість введення чотирьох градацій зарплати.

У західному науковому світі університетський науковець за поодинокими винятками має лише один науковий ступінь — доктор філософії, який грає роль обов’язкового для зайняття професорської посади, а вчених звань там немає зовсім — у них професор є лише посадою за контрактом. Ось для того, щоб мати критерій, за допомогою якого можна було б встановлювати різні градації зарплати докторам філософії, що посідають в університетах Заходу посади професорів, і було введено індекс цитування, який потім розповсюдили і на наукові видання. Тож сьогодні в західній науковій періодиці наряду з цитуванням статей, в яких опубліковані дійсно достойні наукові результати і які заслуговують на те, щоб на них посилались, пішов вал цитувань «на замовлення друзів і знайомих зі свого та інших університетів», котрим потрібно збільшення значення індексу цитування для підвищення рівня заробітної плати при підписанні нового контракту.

У більшості наукових статей закордонних авторів ми бачимо «довгий» список використаної літератури. На перший погляд це справляє враження всеохоплюючої обізнаності автора з роботами інших науковців. Але уважно придивіться до характеру посилок авторів на процитовані наукові праці — і ви побачите, що ці посилки, як правило, йдуть у такій послідовності: «автори праць [1–10], на жаль, зовсім не приділили уваги проблемі, піднятій у нашій статті», «в статтях [11–20] хоча і розглядається наша проблема, але розв’язана зовсім інша наукова задача», «розв’язанню ж нашої задачі, але за інших початкових чи граничних умов, присвячені роботи [21–30]», «і лише в роботах [31, 32] розв’язується задача, наближена до нашої, з використанням таких же початкових чи граничних умов». Тобто із процитованих 32 статей чи авторів, фактично посилатись треба було б лише на дві статті чи двох авторів, які мають номери [31, 32] із наведеного списку, а усі інші посилки то є лише «допомога друзям чи знайомим на їх прохання чи з огляду на попередні домовленості» у справі підвищення значення їхнього індексу цитування, тобто, вклад у справу майбутнього підвищення рівня зарплати «друзів чи знайомих». Звичайно, якась із наведених вище ланок алгоритму цитування в тих, чи інших, статтях, автори яких ще не встигли оточити себе когортою «друзів і знайомих», може бути і відсутньою, але у переважній більшості публікацій у тому чи іншому масштабі вона є. Саме тому в західних університетах сьогодні досить прохолодно ставляться до індексів цитування, але ми були б не самі собою, якби не почали копіювати те, що у їхніх наукових колах уже викликає скептичні посмішки.

Ми і джинси почали масово носити саме тоді, коли у США вони залишились лише на бомжах, і прийом до університетів виключно за сертифікатами зовнішнього незалежного тестування випускників середніх шкіл почали здійснювати тепер, коли у США ці сертифікати уже стали лише документом на отримання права проходити вступні випробування в університетах.

Повертаючись знову до індексів цитування, хочу відзначити, що наведені вище аргументи — це не є лише результат мого аналізу наукових статей в закордонних наукових виданнях, це підтверджують і усі ті професори, які стали вченими у колишньому СРСР, а потім виїхали на постійне місце проживання за кордон, та нині, відвідуючи родичів в Україні, час від часу заїжджають до університету.

А тепер згадайте, шановні колеги, як сьогодні ви пишете відзиви на автореферати кандидатських дисертацій. — Згадали? — І, мабуть, не будете заперечувати, що ви їх пишете або у випадку, коли про це попросить науковий керівник здобувача, який вам знайомий, або коли підходить час захищатись вашому аспіранту, і ви плануєте звернутись до наукового керівника автора дисертації про відзив для свого аспіранта. На усі інші автореферати ви ніяк не реагуєте. Тож, в разі запозичення до нашої практики оцінки вченого за критерієм індексу цитування, ми до існуючої вітчизняної практики договірних відзивів на автореферати, навздогін західним вченим, додамо ще й іноземну практику договірних взаємних цитувань у статтях.

До речі, ні академік Корольов, що створив ракетно-космічний щит СРСР, ні академік Сахаров, — творець термоядерного щита Радянського Союзу, ні цілий ряд інших талановитих вчених, досягнення яких мають місце в наукових проектах, що виконані під грифом «Цілком таємно», за критерієм індексу цитування «не потягнули б» за їхнього життя навіть на рейтинг мало кому відомого доцента провінційного інституту. То як же бути зі вченими з цієї когорти сьогодні, в разі запровадження оцінки їх досягнень за допомогою імпакт-фактора?

У статті професора Влоха, що аналізується, високих епітетів удостоєні ті вчені, наукові статті яких опубліковані у закордонних наукових виданнях. Але це дуже сумнівний критерій, оскільки, принаймні, ті професори нашого університету, які мають публікації в закордонних виданнях, спочатку публікували їх у «Віснику Вінницького політехнічного інституту», а уже потім, переклавши на англійську мову, опублікували їх і у закордонних журналах. Причому є приклади, коли рецензентами «Вісника ВПІ» стаття відхилялась, як така, що не несе серйозних наукових результатів, а закордонне видання її всеодно опублікувало. Каюсь, навіть, і у мене в одному поважному закордонному виданні є стаття, про науковий результат, викладений багато років тому в якій, я сьогодні намагаюсь не згадувати.

Сумнівним, на мій погляд, є і критерій оцінки наукового журналу за фактом передрукування його в інших країнах. Адже основними читачами наукових періодичних видань є науковці молодшого і середнього віку — здобувачі кандидатських та докторських ступенів. А вони уже звикли знайомитись з новинами у науковому просторі, в основному, за допомогою Інтернету, а не за паперовими носіями їх в читальних залах бібліотек.

І саме тому, із тим висновком професора Влоха, який вимагає, щоб кожне наукове періодичне видання, яке претендує на роль увійти до переліку ВАК України, обов’язково мало електронну версію на сайті бібліотеки імені Вернадського, я голосую обома руками. І кількість осіб, які ознайомились з якимись матеріалами електронної версії наукового видання за допомогою Інтернету, та географія їхнього проживання, а також час, потрачений на ознайомлення, що суттєво різниться при знайомстві з анотацією від часу, затраченого на прочитання основного тексту статті, то є абсолютно об’єктивним і легко встановлюваним критерієм популярності наукового видання у світовому науковому середовищі.

Приклад підтвердження цієї тези можна знайти в статті «Статистика відвідувань електронної версії журналу «Вісник Вінницького політехнічного інституту», опублікованої до 15-річчя з дня заснування цього наукового видання у № 1 за 2009 рік. Із цієї статті видно, що за 20 останніх місяців, що пройшли з дня створення електронної версії журналу, на його сайті, з опублікованими в ньому матеріалами за допомогою Інтернету ознайомились 29634 науковці практично з усіх куточків світу. І, якщо 9348 відвідувань сторінок журналу науковцями із Києва, 1705 — із Львова, 1189 — із Харкова, 849 — із Дніпропетровська, 656 — із Кіровограда, 534 — із Донецька, 517 — із Одеси редколегію «Вісника ВПІ» не здивували, то той факт, що з науковими публікаціями у чисто україномовному журналі ознайомились 2126 науковців з Москви, 681 науковець з Санкт-Петербурга, 180 — з Новосибірська, і трохи у меншій кількості, але усе ж таки більшій 100 — з Самари, Казані, Єкатеринбурга, Кургана, Уфи, Томська, Пермі, редколегію і потішив, і здивував, і викликав почуття самоповаги. Як і той факт, що є читачі нашого журналу і в Нью-Йорку, і у Лондоні, і в Парижі, і в Стокгольмі, і в Токіо, і в Каїрі, і в Лісабоні, і в Торонто, і в Монреалі, і в Кейптауні, і в Бейруті, і в Єрусалимі, і в Шанхаї, і в Осло, і в багатьох інших містах світу.

І я вітаю як рішення ВАК України: «Про затвердження порядку передавання електронних копій періодичних друкованих наукових фахових видань на зберігання до Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського», так і рішення ВАК України: «Про формування нового Переліку наукових фахових видань» (див. «Бюлетень ВАК України», № 2 за 2009 рік), яким передбачено, що до цього переліку будуть вноситись лише ті наукові видання, які мають електронну версію на сайті цієї бібліотеки, за якою з матеріалами, розміщеними на сторінках фахового видання, можна буде за допомогою Інтернету ознайомитись будь-кому у будь-якій точці світу.

Підтримую я, також, і те положення у цьому рішенні ВАК України, згідно з яким діапазон публікацій у фахових виданнях буде суттєво звужений вимогою мати у складі редколегії по кожному науковому напрямку не менше трьох докторів наук із числа працюючих в науковій установі, яка є засновником фахового видання. Але, на мій погляд, при цьому не слід відмовлятись від встановленого ще в СРСР правила, що кожен доктор наук має право визнаватись фахівцем вищої кваліфікації з двох наукових спеціальностей із затвердженого переліку, одна з яких визначається темою його докторської дисертації, а друга — науковими публікаціями останніх років.

І на завершення цих полемічних сторінок, я хочу ще раз повернутись до теми друку і розсилання авторефератів кандидатських та докторських дисертацій і отримання відзивів на них.

Життя підказує, що переважну кількість розісланих примірників авторефератів дисертацій ніхто не читає, а читаються лише ті з них, на які було обіцяно дати відзив. Тож чи не краще було б зобов’язати спецраду, в якій буде проходити захист дисертацій, розміщати автореферат кожної, прийнятої до захисту дисертації на своєму сайті, який вона повинна створити обов’язково? А розсилати в організації за списком розсилки електронною поштою лише повідомлення про захист дисертації і координати сайту, на якому розміщено її автореферат? В масштабах України — це приведе до економії в розмірах кількох мільйонів гривень лише на типографських витратах і витратах на розсилання авторефератів, без звуження, а навпаки з розширенням можливостей ознайомлення з їх змістом.

Один із керівників експертної
ради з інформатики та приладобудування
ВАК України в перші роки її створення,
доктор технічних наук, професор,
академік АПНУ, ректор Вінницького
національного технічного університету
Борис Мокін

Постскриптум 1: сьогодні на календарі уже червень, а ніякої реакції з боку ВАК України на відправлений у лютому на ім’я головного редактора «Бюлетеня ВАК України» Володимира Мачуліна, який є і Головою ВАК України, рукопис, ще немає. Не виключено, що з ВАК України мого листа відправлено професору Влоху, аби він міг відповісти на мої критичні зауваження по його публікації, щоб потім уже опублікувати поряд обидві альтернативні точки зору. Але, якщо це так, то не виключено, що моя стаття не буде опублікованою ніколи, оскільки, скоріш за все, професор Влох не встиг ще надіслати до ВАК України своєї точки зору і, на жаль, уже і не надішле — він у травні помер, про що повідомила парламентська газета «Голос України», яка опублікувала некролог в пам’ять про нього як народного депутата України 1-го скликання.

Постскриптум 2: у листопаді, протягом 8 місяців не дочекавшись від Володимира Мачуліна ні опублікування моєї дискусійної статті, ні інформації про те, чи планується її опублікування взагалі, я виставив цей матеріал на свій персональний сайт та сайт університету, аби надати можливість ознайомитись з ним усім, хто відвідує в Інтернеті ці сайти.