У понеділок 21 вересня, провівши засідання ректорату, я поїхав до Чернівців, де цього дня в Чернівецькому національному університеті ім. Федьковича (ЧНУ) розпочалася реєстрація учасників Міжнародної наукової конференції з автоматичного управління під назвою «Автоматика», яка під егідою Національного комітету з автоматичного управління України (НКАУ України) щорічно проходить в одному із регіональних центрів України на базі провідної наукової організації регіону і цього року, проходячи вже в 16-й раз, мала назву «Автоматика-2009». Кілька років тому вона проходила і у Вінниці на базі нашого університету, а цього року випала честь її приймати провідному університету Чернівців. Головою Програмного комітету конференції, як і в попередні роки, був голова НКАУ України, академік НАН України, професор В. М. Кунцевич, заступниками голови — ректор ЧНУ, професор С. В. Мельничук та провідний вчений Росії в галузі автоматичного управління, професор О. Б. Куржанський. Я, як член НКАУ України, увійшов до складу Програмного комітету конференції і цього разу. Крім того, я разом з сином Олександром подав до програми конференції наукову доповідь: «Фур’є-інтегральна ідентифікація нелінійних динамічних об’єктів» і поїхав до Чернівців її презентувати. І хоча конференцію заплановано було проводити 4 дні, я змушений був її залишити уже після першого пленарного засідання 22 вересня, оскільки під час його проведення отримав повідомлення з міністерства, що включений до числа 60 ректорів провідних унiверситетів України, які завтра — 23 вересня з 10-ї години ранку візьмуть участь у розширеному засіданні Кабінету Міністрів України, присвяченому проблемам розвитку і вдосконалення вищої освіти в Україні. До речі, ректор університету, який приймав конференцію, професор Мельничук також попав до числа цих 60 запрошених на засідання Кабміну, а тому не лише я після першого дня роботи конференції її залишив, але і заступник голови Програмного комітету також.

Тож так сталося, що у другій половині дня у понеділок я сидів за кермом автомобіля і їхав з Вінниці до Чернівців, а у другій половині дня у вівторок я знову сидів за кермом автомобіля і повертався з Чернівців до Вінниці.

Із Вінниці до Чернівців я їхав коротшою, але гіршою згідно автомобільного атласу дорогою довжиною 260 км через місто Бар, яке є районним центром Вінниччини, а із Чернівців до Вінниці поїхав довшою, але кращою дорогою довжиною 310 км, яка повертає на Вінницю по відрізку окружної дороги навколо міста Хмельницький. Оскільки до Чернівців я автомобілем ще жодного разу не їздив і дороги не знав, то захопив з собою навігатор, сподіваючись на його підказки під час руху. І він дійсно добре підказував на тих частинах дороги, на яких вистачало і підказок дорожніх знаків, а от у самому місті Барі навігатор мені так напідказував, що я, проїхавши майже до кінця це місто, двічі був змушений повертатись назад, аж поки, махнувши рукою на поради навігатора, не поїхав у потоці машин, що транзитом проїжджали це місто. Перший раз навігатор мене привів до вулиці, на в’їзді до якої висів знак «Наскрізний проїзд заборонено», що змусило мене повернути назад, а другий раз навігатор повів мене вузенькою дорогою типу об’їзної, з якої нікуди було з’їхати і яка мене привела до замкненого на замок шлагбауму, котрий перегородив дорогу. На цю екскурсію по визначних дорожніх місцях Бара я витратив додаткових 30 хвилин і якусь частку нервів, а в цілому дорога через Бар на Чернівці видалась мені поганою лише в околі Нової Ушиці, а в інших частинах маршруту, навіть, дуже цікавою, оскільки виявилась насиченою серпантинними відрізками в лісовому оточенні і не перевантаженою транспортом, що дозволяло легко здійснювати обгони. В цілому я витратив на дорогу до Чернівецького університету через Бар чотири години. Слід відзначити, що у самих Чернівцях навігатор повернув собі авторитет в моїх очах, втрачений у Барі, — без його допомоги я довго шукав би дорогу до університету, адже вулиці у місті вузенькі і їх дуже багато, до того ж знаки на деяких з них дають право їхати лише в один бік, або забороняють в’їзд на цю вулицю взагалі.

Із Чернівців я поїхав після Кам’янця-Подільського на Хмельницький, сподіваючись кращою згідно автомобільного атласу дорогою якомога швидше попасти додому, оскільки серед ночі потрібно було вставати, щоб удосвіта виїхати до Києва.

У Дунаївцях, де дорога розходилась на Хмельницький і на Бар, я вирішив знову довіритись навігатору, і він знову вивів мене на вулицю, в’їзд на яку забороняв дорожній знак. Зробивши згідно з підказками навігатора усі маневри і описавши ромб, я знову опинився перед тією ж вулицею і тим же знаком. Але, побачивши, що місцевий автомобіль поїхав під той знак, я теж під нього поїхав, і через кілька хвилин уже був на трасі в напрямку до Хмельницького. Тож у Дунаївцях, виконуючи вказівки навігатора, я змарнував лише біля 7 хвилин.

Але ніякого виграшу по часу, поїхавши до Вінниці кращою дорогою, я не отримав. І по цій дорозі я витратив на поїздку 4 години, оскільки вона виявилась дуже насиченою транспортом, що рухався в обох напрямках, більшою кількістю населених пунктів, де швидкість обмежувалась 60 кілометрами за годину, та великою кількістю відрізків з однією смугою руху в кожному напрямку, на яких із-за зустрічного транспорту довго неможливо було обігнати навіть трактори і старенькі автомобілі із минулого століття, які їхали зі швидкістю велосипедиста або пішохода. Тож, якщо знову випаде нагода їхати до Чернівців, я і туди і назад поїду обов’язково лише через Бар. І навігатор я буду використовувати лише під час руху по великих і незнайомих містах, оскільки в малих містах він лише збиває з пантелику — у малих містах треба рухатись, довіряючись виключно лише свіжим дорожнім знакам.