Живе у Вінниці такий собі 70-річний пан Волокушин, який у допенсійному віці, у найбільш продуктивні роки, працював інженером на Вінницькому підшипниковому заводі, спеціалізуючись на випробуваннях металів. За час роботи інженером пан Волокушин назбирав багато різних методик випробування металів і, ставши пенсіонером, вирішив на основі цих методик написати навчальний посібник з металознавства. Чорновий варіант рукопису цього посібника він 15 років тому приніс до Вінницького політехнічного інституту з вимогою опублікувати рукопис, надати йому гриф навчального посібника і зобов’язати студентів нашого вищого навчального закладу навчатись металознавству саме по цьому посібнику.

Отримавши рукопис від пана Волокушина, я передав його на рецензування на кафедру металознавства, адже згідно з нормативними документами лише профільна кафедра має право ініціювати включення до порядку денного Вченої ради вищого навчального закладу питання про присвоєння грифу «навчальний посібник» тому рукопису, який отримав позитивну оцінку провідних доцентів і професорів цієї кафедри.

Але кафедра металознавства, розглянувши на своєму науково-методичному семінарі у ті, тепер уже далекі роки, рукопис пана Волокушина, не погодилась дати позитивну рецензію і відмовилась виносити питання на Вчену раду про надання цьому рукопису грифу «навчальний посібник». Тож і мені довелося відмовити пану Волокушину в задоволенні його вимоги стосовно грифування і видання та використання в навчальному процесі його рукопису.

Пройшли роки. Пан Волокушин за свої гроші у приватному видавництві видав свій рукопис і, якимсь чином, оминувши усі ті три етапи, які треба пройти на шляху до присвоєння грифу «навчальний посібник», отримав листа за підписом колишнього заступника міністра Михайла Степка, в якому рукопис пана Волокушина дозволялось використовувати як «додатковий навчальний посібник при вивченні деяких розділів курсу металознавства».

Після цього, приватне підприємство, яке видрукувало рукопис пана Волокушина, направило нашому університету рахунок на оплату усього тиражу і вимогу увесь цей тираж забрати. Університет відмовився і оплачувати рахунок, і забирати тираж, оскільки він його не замовляв.

Але, навіть, якби університет дуже хотів викупити увесь тираж книги пана Волокушина, цього зробити не можна було в принципі, оскільки бюджетна організація має право робити такі проплати приватним підприємцям лише на підставі попередньо підписаної двосторонньої угоди, при складенні якої дотримані усі вимоги тендерних закупівель за бюджетні кошти.

У відповідь пан Волокушин написав гнівного обвинувачувально-образливого по відношенню до ректора університету Бориса Мокіна листа до редакції газети «33 канал», яка запропонувала ректору дати відповідь на звинувачення Волокушина і опублікувала на своїх сторінках і цей лист Волокушина до редакції і відповідь ректора на його звинувачення, в якій була подана та ж сама інформація, що і наведена вище.

А у червні 2008 року пан Волокушин звернувся до Ленінського районного суду міста Вінниці з позовом до ректора університету Бориса Мокіна про стягнення 50 тисяч гривень, як компенсацію за нанесену йому ректором у листі-відповіді до «33 каналу» моральну шкоду.

Розглянувши цей позов у кількох судових засіданнях, Ленінський районний суд міста Вінниці 29 липня 2008 року постановив рішення, в якому відмовив пану Волокушину в задоволенні його позову, визнавши цей позов безпідставним.

На це рішення районного суду пан Волокушин написав скаргу, яку подав до Апеляційного суду Вінницької області. Апеляційний суд, розглянувши скаргу пана Волокушина, 19 вересня 2008 року виніс ухвалу, якою визнав правочинним рішення Ленінського районного суду.

Після цього пан Волокушин написав скаргу до Верховного Суду України з вимогою визнати не правочинними рішення та ухвалу, винесені за його позовом до ректора Бориса Мокіна Ленінським районним і Вінницьким апеляційним судами.

І ось переді мною лежить Ухвала Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, що винесена 29 січня 2009 року після розгляду касаційної скарги пана Волокушина на рішення Ленінського районного суду міста Вінниці та Апеляційного суду Вінницької області у справі за його позовом до ректора університету Бориса Мокіна.

Колегія суддів СПЦС ВСУ (Л. М. Лихута, Л. І. Охрімчик, Ю. Л. Сенін) винесла таку ухвалу, цитую: «Касаційну скаргу Волокушина В. А. відхилити, рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 29.07.08 р. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 19.09.08 р. залишити без змін»

Тож тепер я маю і моральне, і юридичне право повідомити читачам свого сайту про те, що Верховний Суд України поставив крапку в ініційованому паном Волокушиним судовому процесі, відмовивши йому в стягненні з мене 50 тисяч гривень в якості компенсації за, начебто, заподіяну йому мною моральну шкоду.