У середу надвечір я поїхав до Києва, аби у четвер вранці пройти у поліклініці № 1 Державного управління справами черговий медичний огляд, який проходжу там один раз на два роки, а з 14-ї години взяти участь у засіданні Президії Національної Академії педагогічних наук, членом якої я є. У середу я запланував взяти участь в академічному науковому семінарі, а у четвер — в річних зборах академії. Їхав я автомобілем, уважно розглядаючи дорогу, оскільки досить часто на ній зустрічалися глибокі вибоїни. В районі Житомира продзвенів мій мобільний телефон. Телефонував мені чоловік, який назвався журналістом тижневика «Дело». Він запитав про моє відношення до тих претендентів на губернаторське крісло нашої області, які сьогодні на слуху. Я йому відповів, що, якщо Президент України Віктор Янукович хоче добра нашій області, то він залишить у губернаторському кріслі нинішнього губернатора Олександра Домбровського, який є особистістю креативною, здатною генерувати і втілювати в життя нові ідеї, і дуже злагоджено співпрацює з нинішнім Головою обласної ради Григорієм Заболотним та нинішнім мером Вінниці Володимиром Гройсманом. На мій погляд, поява сьогодні у цьому обласному владному трикутнику будь-якої іншої людини замість Олександра Домбровського лише погіршить керованість областю.

З причин, про які я скажу нижче, подальшу розповідь я продовжу з розповіді про події, що мали місце у четвер 18 березня, починаючи з 10 години ранку, коли розпочалися річні збори Академії педагогічних наук України, якій Віктор Ющенко 25 лютого, в останній день свого президентства, присвоїв статус національної.

У робочій президії зборів, окрім Президента НАПН України Василя Кременя та членів президії академії, місця зайняли також міністр освіти і науки Дмитро Табачник, голова Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України народний депутат України Володимир Полохало, члени цього комітету народні депутати України Леся Оробець та Віталій Курило, віце-президент НАН України Валерій Геєць, перший заступник Голови ВАК України Віктор Бондаренко та ряд інших почесних гостей, у тому числі і Президент Національної академії освіти Казахстану.

Вшанувавши тих членів академії, які пішли з життя після попередніх річних зборів, збори нинішні приступили до реалізації порядку денного.

Першим зі звітною доповіддю виступив Президент академії, академік НАН та НАПН України Василь Кремень. Він коротко охарактеризував роботу і основні досягнення усіх відділень академії та окремих академічних інститутів.

Звернув увагу Василь Кремень на необхідність суттєвого скорочення кількості робітничих професій шляхом об’єднання існуючих, оскільки такої великої кількості вузько спеціалізованих робітничих професій, як у нас, в жодній іншій країні світу немає.

Наголосив він також на необхідності укрупнення вітчизняних ВНЗ, оскільки лише потужні, кількісно значимі університети здатні конкурувати на рівних з провідними університетами світу, а також на створенні при академії наукової ради з проблем інформатизації освіти та на поглибленні і розширенні досліджень з економіки освіти.

В обговоренні доповіді першою виступила академік Олександра Савченко, яка є радником Президії НАПН України. Вона звернула увагу на те, що ми працюємо за застарілими стандартами середньої освіти, які потребують оновлення, підтримала необхідність подальшого застосування зовнішнього незалежного оцінювання знань випускників середніх навчальних закладів, які вирішили продовжити отримання освіти у вищих навчальних закладах.

До речі, десь на середині доповіді Василя Кременя збори покинула народний депутат України Леся Оробець, що у мене викликало запитання — а навіщо тоді було приходити взагалі? Аби лише засвітитись?

Потім виступив академік Валерій Геєць. Він сформулював три тези. Перша — майбутні 10 років повинні визначити новий технологічний ривок, під час якого потрібно буде мати щорічний приріст в економіці на рівні, не меншому 5 %. Друга — випускники наших ВНЗ в основному працюють не за спеціальністю, тобто, готуючи їх, держава викинула гроші на вітер, тому потрібні зміни в напрямках підготовки фахівців. На наступному тижні академічні інститути НАН України запропонують напрямок економічного розвитку держави, в світлі цього НАПН України повинна запропонувати перспективи реформування освіти в найближчі 10 років. Третя теза — освіта протягом життя: потрібно розробляти способи і технології впровадження цієї тези в життя.

За ним виступив академік Іван Бех, який у своєму виступі акцентував на проблемах виховання, особливо в його практичній площині.

Після Івана Беха слово було надано Володимиру Полохалу — член-кор. НАНУ, професору, Голові Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України. Він зробив акценти на наступному. По-перше, у взагалі-то гарному і змістовному звіті академії відсутній один важливий розділ — рекомендації академії органам законодавчої і виконавчої влади держави у царині освіти, що суттєво підняло б її імідж. По-друге, не слід міняти рекомендації в залежності від того, хто переміг на виборах — повинна бути виваженість і поступовість змін. Не треба радикалізму і крайнощів. По-третє, необхідно законодавчо закріпити зовнішнє незалежне оцінювання, щоб нікому не кортіло його відмінити. По-четверте, необхідно оновлювати законодавство про освіту, але дуже важко пробитись у порядок денний парламенту проектам освітніх законів. Про освіту усі говорять лише під час виборів, а потім усі дружно її проблеми ігнорують. По-п’яте, до цього часу освіта не поєднана з наукою і економікою, не діє в царині освіти закон про захист інтелектуальної власності. По-шосте, міністру освiти і науки треба надавати можливість попрацювати не менше 5 років, щоб він послідовно проводив політику вдосконалення освіти без огляду на політичні замовлення. Після виступу Володимира Полохала Президент НАПН України Василь Кремень вручив йому медаль Ушинського.

Про що говорив Віктор Огнев’юк, який виступав після Володимира Полохало, я, на жаль, розповісти не можу, оскільки під час його виступу пішов проводжати Володимира Полохала, котрий виступивши, відбув до парламенту, а я вирішив з ним поспілкуватись, адже після президентських виборів, котрі наша політична сила програла, я з ним не зустрічався.

Після Огнев’юка виступив директор Університету менеджменту освіти член-кор. НАПН України Віктор Олійник, який у своєму виступі розповів, як очолюваний ним університет працює — у тому числі в напрямку осучаснення знань директорів шкіл і їх заступників та керівного складу педагогічних університетів

За Олійником на трибуну вийшов міністр освіти і науки України Дмитро Табачник. Він загострив увагу на такому. З кожним роком якість наукових розробок академії зростає. Відповідальність кожного потрібно встановлювати по ділах. Він розповів про спадщину, яку йому залишив попередник в міністерстві — з 2008 року в міністерстві лежать півтори тисячі справ по акредитації і ліцензуванню, 8 років не перевидавались шкільні підручники, заборгованість за видані раніше підручники складає кілька сотень мільйонів., між освітою і міністерством вибудувана стіна, через яку дозволено проникати лише «своїм». Усе це буде зруйновано в найближчий час, пута з вищих навчальних закладів будуть зняті, автономія університетам, згідно з вимогами Болонського процесу, буде надана. Законодавство в освіті буде напрацьовуватись за допомогою спілки ректорів. Тести відмінятись не будуть, але вага атестата зросте до рівня тестових оцінок. Тести з кожної дисципліни будуть складатись тією мовою, якою вона вивчалась. Не можна погодитись з поданням документів до багатьох ВНЗ одночасно. Чому ви всі мовчали, коли дискредитувався атестат? (Від себе, а я не мовчав — саме тому мене і не любив попередній міністр Іван Вакарчук.) Чому студентське самоврядування вимагає лише права, а не бере на себе ніякої відповідальності? Треба готувати Кодекс законів про освіту на засадах педагогічного реалізму. Треба відновити перепідготовку викладачів ВНЗ, як це було за радянських часів, особливо для педагогів. Треба обмежити пільги, хоча б з наступного року. Потрібно опублікувати списки потрібних державі спеціальностей і давати їм пріоритет при формуванні державного замовлення на підготовку фахівців у ВНЗ. До виступів проти нього на зорганізованих мітингах і демонстраціях він ставиться спокійно і буде працювати так, щоб ці виступи припинились самі по собі.

Після виступу міністра, Президент НАПН України Василь Кремень вручив академічні нагороди великій кількості академіків і наукових працівників академії.

Потім була оголошена обідня перерва на 45 хвилин.

Після обідньої перерви протягом двох годин тривали засідання відділень академії. Але я на засідання свого відділення не пішов, оскільки взяв участь у нараді, яку одночасно міністр освіти і науки Дмитро Табачник провів у залі засідань Президії НАПН України з ректорами університетів, які є академіками чи член-кореспондентами академії і прибули на річні збори.

У короткому вступному слові Дмитро Табачник поставив на обговорення одне питання — які зміни варто внести у правила прийому до ВНЗ уже в нинішньому році? Він згоден підтримати пропозицію харківських ректорів, висловлену ними віце-прем’єру Володимиру Семиноженку на нараді у Харкові, яка полягає в тому, щоб при вступі до ВНЗ враховувати не лише оцінки зовнішнього незалежного тестування, але і приведений до 200-бальної шкали середній бал атестату і оцінку з профільної дисципліни, отриману в університеті на вступному іспиті. Обговорення було дуже емоційним, говорили усі присутні на нараді, яких було більше 30. Інколи говорили усі разом. Думки були дуже різні, часто протилежні. Дехто пропонував нічого не міняти, оскільки уже пізно, дехто пропонував підтримати пропозицію харківських ректорів. Я запропонував повернутись до правил прийому до ВНЗ, що мали місце при міністрах Згуровському і Кремені (вони теж взяли участь у цій нараді), які надавали право формувати правила прийому університетам самостійно, а в міністерство їх надсилати лише для реєстрації. Але міністр з цим не погодився, хоча пообіцяв подумати над моєю пропозицією, формуючи правила прийому на наступні роки. Домовились, що кожен сформулює свій варіант змін і протягом кількох днів надішле їх голові Ради ректорів, ректору Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леоніду Губерському, який головував на нашій нараді. Він ці пропозиції узагальнить і збере усіх ректорів на нараду, на якій зміни до правил прийому до ВНЗ у 2010 році будуть рекомендовані міністерству. На завершення зустрічі міністр Дмитро Табачник попередив ректорів, що, якщо вони після переобрання хочуть мати контракт на повний термін, то не повинні виходити на переобрання без суперників, оскільки якщо кандидат на обрання лише один, то це уже не конкурс. Треба, щоб у конкурсі брав участь, як мінімум той професор, який стоїть у резерві, а ще краще, якщо крім того, що стоїть у резерві, буде брати участь і ще хтось третій.

Я одразу ж вирішив, що ніяких пропозицій надсилати не буду, оскільки на 100 % упевнений, що зміни до правил будуть враховані лише ті, які пропонує сам Леонід Губерський та, можливо, ще ті, які запропонують ректор НТУУ «КПІ» Михайло Згуровський та ректор КНПУ імені Драгоманова Віктор Андрющенко. Але, якщо будуть підтримані зміни, які пропонує Михайло Згуровський, то мені нічого більше і не треба, оскільки у мене з ним думки, з приводу правил прийому до ВНЗ, майже співпадають.

Після завершення зустрічі ректорів з міністром і засiдань відділень розпочалося вечірнє засідання загальних зборів академії. Спочатку виступили ще кілька членів академії, потім академіки-секретарі прозвітували про засідання відділень, а на завершення Президент академії Василь Кремень запропонував прийняти до нашої академії, на правах закордонного члена, Президента національної академії освіти Казахстану, який перед цим розповів нам про стан казахської освіти і напрям її реформування. Ця пропозиція була підтримана залом одноголосно, як одноголосно були проголосовані зміни до Статуту академії у зв’язку з присвоєнням їй статусу національної.

А завершити цю розповідь я хочу майже детективною історією, яка трапилась зі мною позавчора вранці і тривала неповні дві доби.

Оскільки у вівторок 16 березня засідання президії академії було призначене на другу половину дня, то зранку я, як попередньо запланував, вирішив відвідати поліклініку № 1 Державного управління справами, до якої прикріплений ще з того часу, коли був народним депутатом України, і в якій раз на два роки проходжу комплексне обстеження. Провівши рентгеноскопію, здавши усі аналізи і обійшовши ще кілька кабінетів, я опинився в кабінеті електрокардіодіагностики, де мені зробили електрокардіограму. Лаборантка, яка зняла електрокардіограму, попросивши мене полежати, схопила цю електрокардіограму у хутко вибігла з кабінету. Через хвилину вона з’явилася у супроводі ще однієї жінки, яка виявилась лікарем-кардіологом. У її присутності мені ще раз зробили електрокардіограму, після чого уже лікар попросила мене ще полежати, а сама вийшла з кабінету. Через пару хвилин вона знову з’явилася, але уже в супроводі бригади «Швидкої допомоги», здоровенний санітар якої котив перед собою коляску. Він же, разом з помічником, спробував мене взяти на руки і посадити в цю коляску. На моє здивоване запитання, що їм від мене треба, лікар-кардіолог відповіла, що у мене інфаркт міокарда, і зараз ця бригада «Швидкої допомоги» відвезе мене до лікарні Державного управління справами, яку називають «Феофанія». Моєму обуренню не було меж — про який інфаркт може йти мова, якщо я себе прекрасно почуваю і день тому відвідав спортзал, де годину грав у настільний теніс, а три дні тому відвідав унiверситетський льодовий палац, де 40 хвилин катався на ковзанах? Але мені показали спочатку мою сьогоднішню електрокардіограму, а на ній горбик, випуклістю догори, а потім мою електрокардіограму, зняту взимку 2008 року, де горбик у цьому місці був випуклістю донизу. Оце виявляється і є ознакою інфаркту міокарда. Але я все одно не вірив і відмовився їхати до «Феофанії» та запропонував дати підписку про відмову. Лікар-кардіолог почала мене вговорювати, наголошуючи на тому, що у неї будуть дуже великі неприємності, якщо вона не привезе мене до реанімаційного відділення «Феофанії», а головний кардіолог поліклініки, якого теж покликали, пообіцяв, що мене протягом двох днів обстежать у «Феофанії» і, якщо інфаркт не підтвердиться, то одразу ж після обстеження відпустять. Після цих аргументів уже було не логічно впиратися, тож я погодився поїхати на обстеження до реанімації у «Феофанії». Але поставив умову, що спочатку «Швидка допомога» відвезе мене до Академії педагогічних наук, де в академічному готелі я зберу свої речі, а потім зайду до Президента академії Василя Кременя та скажу йому, чому буду відсутнім на засіданні президії, а можливо і на загальних зборах. Мої умови були прийняті, і в супроводі бригади «Швидкої допомоги» я поїхав до академії, де протягом 40 хвилин збирався і доповідав президенту про те, куди мене повезуть мої медичні «тілохранителі». Від академії до «Феофанії» «рафік» «Швидкої допомоги» віз мене по розбитих вулицях і розбитій заміській дорозі майже дві години. Мікроавтобус «Швидкої допомоги» так трясло, і він був такий задимлений, що якби у мене був дійсно інфаркт міокарда, то вони навряд чи мене довезли б живим до «Феофанії». І те, що я доїхав у тому ж стані, в якому сідав, вселило в мене надію, що мої діла не такі уже й погані.

Реанімаційне відділення кардіології у «Феофанії» виявилось «кліткою», в яку ніхто без дозволу не має можливості увійти, і ніхто з неї без дозволу не має можливості вийти. Це, мабуть, правильно, але мені такий суворий режим не сподобався, як і те, що у цьому замкнутому просторі, розрахованому на важких лежачих хворих, яким носять їжу, ліки і «утки», не було можливості прийняти душ. У реанімаційній палаті на 5 осіб, в яку мене помістили, разом зі мною знаходилося ще троє — колишній суддя Конституційного Суду України, відставний генерал і молодий бізнесмен з 5 стентами у серці, якого привезли через півгодини після мене, Одразу ж після моєї появи у реанімаційній палаті розпочалося комплексне дослідження мого стану, яке тривало до кінця дня, а завершилось наступного ранку. Спочатку мене заспокоїли, що в крові не знайшли решток міокарду, що свідчило про відсутність стану інфаркту у мене безпосередньо зараз. А після завершення дослідження на апаратурі «Ехо» мені повідомили, що інфаркт я переніс десь приблизно півтора роки тому, не знаючи про це і не лягаючи в лікарню. Зараз я маю рубець на міокарді, що збільшує ризик виникнення повторного інфаркту, тож, на думку лікарів, доцільно було б пройти коронографію і здійснити стентування серця. Я від цього категорично відмовився і запропонував дати мені виписку з результатів обстеження, аби я мав можливість показати їх кардіологам у Вінниці, і в разі необхідності у Вінниці пройти коронографію і стентування, оскільки там мені допомагатимуть долати незручності післяопераційного стану мої рідні і друзі, яким до Києва навіть рідко їхати незручно, а щодня неможливо. Враховуючи те, що саме зараз стан мого міокарду не є критичним, лікарі-кардіологи «Феофанії» пішли назустріч і відпустили мене, давши на руки виписку з результатами обстеження, виписавши ліки для підтримання міокарду і порадивши обов’язково пройти коронографію, щоб переконатись у тому, що немає небезпеки повторного інфаркту, і порадили, що в разі, якщо така небезпека є, то варто усе-таки здійснити стентування. Я пообіцяв повернутись до цього питання місяців через три — після відзначення 50-річчя університету та участі в конкурсі на новий ректорський термін.

З «Феофанії», маршруткою до Хрещатика, я теж їхав 2 години, але ще півгодини пішло на тролейбусний шлях з Хрещатика до готелю академії. У свій готельний номер я повернувся біля 17 години — голодний, брудний, але щасливий, що вирвався з «Феофанії».

Роздумуючи над тим, коли ж усе-таки я переніс інфаркт, я прийшов до висновку, що це сталося у липні 2008 року по дорозі додому із американського Пітсбурга, до якого я літав для участі в науковій конференції. Як відомо, причинами інфаркту міокарда бувають або поєднання завеликих фізичних перевантажень з завеликими психічними навантаження стресового характеру, або ж обезводнення крові, наприклад у сауні, коли ослабленому недостатнім надходженням поживних речовин серцю замість рідини доводиться перекачувати згущену масу.

Переїзд від Вінниці до Борисполя, а потім переліт до Пітсбурга тривав тоді більше 30 годин з двома пересадками, в Амстердамі і Детройті, що супроводжувались марш-кидками з речами від одного кінця підкови аеропорту, до якого прилітав літак, до другого кінця цієї підкови, від якого відлітав літак далі. Аналогічна картина була і при поверненні через два дні із Пітсбурга до Вінниці. А якщо до цього додати ще й те, що одночасно було здійснено і марш-кидок у часі на 7 годин спочатку в один бік, а потім назад, то зрозуміло, що ці перельоти були фізично дуже виснажливими. А до цього додалось ще й психологічне виснаження, обумовлене поганим знанням англійської мови, якою потрібно було не лише робити доповідь, але і осмислювати запитання і формулювати на них відповіді. І це усе у віці 65 років. Сукупність усіх цих факторів і привела до того, що при поверненні додому, ще в Бориспільському аеропорту я відчув слабкість в ногах і біль в плечі, які тоді пояснив собі наслідком довгого перебування у зігнутому стані хребта. І лише тепер я розумію, що то і був інфаркт.

Постскритум: повертаючись автомобілем до Вінниці із Києва після закінчення річних зборів академії, знову ж таки біля Житомира я отримав телефонний дзвінок від проректора Віктора Мізерного, який повідомив мені, що кілька годин тому, після повернення додому із сауни, уже в лікарні, куди був доставлений «Швидкою допомогою», помер від інфаркту міокарда доцент кафедри інтеграції навчання з виробництвом Володимир Івацько, якому було лише 58 років. Це ще більше зміцнило мене в думці, що рішення про закриття усіх трьох саун в університеті, є правильним рішенням, адже сауна є набагато страшнішим злом, ніж тютюнопаління, оскільки наближає інфаркти і розлади мозку, спричинені обезводненням крові високою температурою сухого пару. Тож, сподіваюсь, що віднині до мене перестануть ходити з пропозиціями відновити роботу саун. До речі, сидіти за кермом автомобіля, будучи в постінфарктному стані, після отримання повідомлення, що твій молодший колега щойно помер від інфаркту, не дуже комфортно. Але я доїхав нормально і денне навантаження своє не зменшив.