Каюсь, заголовок цього розділу є плагіатом — пам’ятаєте у Еріха Марії Ремарка, яким я зачитувався у студентські роки, є роман: «На західному фронті без змін». Тож бо захотілося і мені це словосполучення використати.

У неділю, 11 січня, головуючому у Європейському Союзі прем’єр-міністру Чехії Тополанеку обидва російські керівники — і Президент Медведєв, і Прем’єр-міністр Путін — пообіцяли, що, як тільки Україна підпише тристоронню угоду про транспортування газу до Європи, одразу ж російський Газпром розпочне подачу газу на вхід української газотранспортної системи, якою цей газ надходитиме до європейських країн.

І дійсно заслонка на одній із п’яти російських приграничних з Україною газоперекачувальних станцій, а саме, на ГПС «Суджа» 13 січня відкрилась.

Але Україну такий спосіб транспортування газу до Європи — через ГПС «Суджа» — не міг задовольнити, оскільки за умови, що Росія відмовляється постачати газ в Україну, у східні та південні області нашої держави із газових сховищ, що розміщені на наших західних кордонах, газ можна подавати, лише використовуючи у реверсному режимі ту вітку української ГТС, до якої підключена російська труба, що проходить через Суджу. Тож Нафтогаз України звернувся до Газпрому Росії, щоб той розпочав подачу газу до Європи через Україну, використовуючи будь-яку іншу із 5 своїх ГПС на кордоні з Україною і залишаючи закритою заслонку на ГПС «Суджа» до того часу, поки не буде підписано контракт між Росією і Україною про поставки російського газу до нашої держави, що дозволить усю українську ГТС використовувати виключно лише у прямому режимі проходження газу від наших східних до західних кордонів. Росія не погодилась і знову перекрила усі свої заслонки на вході до української газотранспортної системи. Тож європейські країни продовжують залишатись без законтрактованого російського природного газу. А зима у Європі продовжує лютувати, як ніколи. Радіо, телебачення і газети Росії в газовій кризі звинувачують Україну і пропонують Європі вкладати кошти у будівництво газопроводу по дну Балтійського моря в обхід України, будівництво якого нині заблоковано, оскільки, по-перше, не вистачає інвестицій, а по-друге, Естонія не погодилась на прокладку цієї труби по дну моря в межах її територіальних вод.

Як на мій погляд, то в цьому і криється одна із розгадок безпрецедентно цинічної поведінки російських керманичів. Ото буде сміху, якщо реакцією Європи стане вкладання коштів теж у обхідну для України, але південну трубу транспортування газу із Азербайджану через Туреччину, про прокладення якої ще тільки ведуться розмови. У цьому випадку Росія втратить свій нинішній статус монополіста у постачанні газу до Європи, а разом з цим і статус держави, яка може собі дозволити зверхню поведінку до Європейського Союзу, у країн якого є ще й такі варіанти, як збільшення видобутку газу на шельфах біля берегів Великої Британії і Нідерландів і прокладка газопроводів від цих шельфів до своїх промислових центрів.

Другою розгадкою нинішньої поведінки російських керманичів Путіна і Медведєва є, звичайно ж, намагання, звинувативши у газових проблемах виключно нашу державу, створити негативний імідж України у Європі, аби назавжди відбити бажання європейських країн прийняти нас, хоча б колись, до НАТО і ЄС.

Але є ще й третя розгадка — у Росії просто-напросто уже не вистачає запасів природного газу для забезпечення тих обсягів річних поставок, які фігурують у підписаних з європейськими країнами контрактах, тож їй потрібна якась причина для того, щоб певний проміжок часу газ у ці країни не поставляти. Для обґрунтування цієї тези я наведу цитату зі статті — далі мовою оригінала — Н. Г. Кириллова: «Сможет ли угольный метан заменить природный газ?», опубликованной в № 5 за 2008 год журнала «НефтьГазПромышленность» (сайт http://www. oilgasindustry.ru): «Однако, в последнее время ситуация стала меняться. Так, за последние два года в России объем добычи нефти снизился на 8 %. Еще более сложная ситуация складывается с природным газом. В 2007 г. внутренний дефицит газа в России достиг цифры в 6 млрд куб. м. Прогнозы еще более пессимистичны. Так, еще в 2006 г. в специальном докладе Минпромэнерго, отмечалось, что в 2010 году в России не будет хватать около 30, а к 2015 г. — уже более 45 млрд куб. метров природного газа. Причины складывающейся ситуации объясняются просто. Месторождения, разведанные до 1991 года и дававшие до 80 % всех объемов традиционных углеводородов, практически истощились, что приводит к ежегодному существенному падению их добычи. Новые нефтегазовые месторождения, расположенные на шельфах арктических морей, представляют собой так называемые «парамаржинальные или субмаржинальные месторождения». По мнению специалистов Минпромэнерго, это означает, что на их освоение и ввод в эксплуатацию требуются значительные финансовые средства, которых у России просто нет. Так, предполагается, что уже в ближайшие четыре года потребуется не менее 600 млрд долларов. Россия связала себя международными контрактами на продажу нефти и природного газа на ближайшие 15-20 лет и не может сократить экспортные поставки традиционных энергоресурсов за рубеж. А это означает, что при падении добычи отечественным потребителям нефти и природного газа придется туже и туже затягивать пояс. Хотим мы того или нет, но эпоха «нефтегазовой паузы» для России закончилась. К сожалению, в настоящее время российская промышленность не может поставлять на мировой рынок конкурентоспособную продукцию, а существование экономики России и социально-пролитическая стабильность страны обеспечивается исключительно на «нефтегазодоллары» — кінець цитати.

До висловленого відомим російським ученим залишається додати лише те, що у зв’язку з трикратним падінням світових цін на нафту у 2008 році потік «нафтогазодоларів» у Росію суттєво скоротився і буде продовжувати скорочуватись. А це означає, що невдовзі у Росії економічна криза набуде катастрофічного масштабу. Тож її керманичам потрібен сьогодні «зовнішній ворог», на якого можна перекласти у свідомості народу вину за виникнення цієї кризи. І Україна зі своєю газотранспортною системою і функцією транзиту природного газу від Росії у Європу на роль цього «ворога» підходить у даний час найкраще. Ось і уся філософія нав’язаної Україні Росією газової війни.

Постскриптум 1: як тільки у четвер 15 січня керівники урядів Росії і України Володимир Путін та Юлія Тимошенко телефоном домовились про зустріч у суботу у Москві для врегулювання газової проблеми, так одразу ж заступник глави секретаріату українського президента Роман Безсмертний перед телекамерами звинуватив Юлію Тимошенко у змові з Володимиром Путіним проти Віктора Ющенка. А я то думав, що у газовій війні секретаріат президента займає оборону в одних окопах з українським урядом! До речі, зустрітись — це ще не означає домовитись, а уже такі обвинувачення. Хоча особисто у мене є надія, що керівники урядів Росії і України знайдуть порозуміння, адже Україна продемонструвала Росії, що може без російського газу протриматись усю зиму, а Росія від припинення транспортування газу до Європи несе колосальні збитки, тож саме росіяни повинні бути зацікавленими у першу чергу у відновленні транзиту їхнього газу через Україну до Європи.

Постскриптум 2: Президент Росії Медведєв, який кожного дня з’являється на телеекрані для того, щоб у черговий раз звинуватити Україну у зриві поставок російського газу до європейських країн, фактично скотився до рівня дублера прес-секретаря Газпрому Росії Купріянова, і, не думаю, що від цього він собі додає авторитету у світі.

Постскриптум 3: включивши у п’ятницю 16 січня телеканал «Інтер» під час демонстрації програми «Свобода слова», я зі слів присутнього на ній першого віце-прем’єр-міністра Олександра Турчинова довідався, що другим власником цього телеканалу, окрім Валерія Хорошковського, є олігарх Дмитро Фірташ — власник кампанії «Росукренерго» і 75 % акцій обласних кампаній по поставках газу в українські регіони. Тож тепер мені стала зрозумілою до кінця антитимошенківська спрямованість усіх політичних програм каналу «Інтер», адже це саме Юлія Тимошенко вимагає прибрати з газової труби кампанію «Росукренерго», яка до нинішнього року виступала посередником між Газпромом Росії і Нафтогазом України, і перейти на прямі контакти між ними, що позбавить Дмитра Фірташа і його компаньйонів левової частки їхніх надприбутків. До речі, побачивши серед учасників дискусії у студії «Інтера» Інну Богословську та Дмитра Фірташа, я одразу зрозумів, що ця передача буде не аналітичною, а відверто агітаційно-звинувачувальною проти Юлії Тимошенко, тож відразу переключився на телеканал ТРК «Україна», де у цей же час йшла програма Савіка Шустера. І не пошкодував. Своєю клоунадою потішив заступник Голови Державної Думи Росії Володимир Жириновський, який, перебуваючи у Москві, взяв участь у дискусії, використавши супутниковий телезв’язок, і який, на мій погляд, навіть не розуміє, що його аргументи і його манера висловлюватись лише шкодять як іміджу Володимира Путіна, якого він славить, так і іміджу Росії і, фактично, служать ідеям виховання патріотизму та протистояння російському експансіонізму у громадян України. Послухавши на протязі майже двох годин дискусію у студії Савіка Шустера, я ще раз переконався у тому, що деякі народні депутати України заради приходу їхньої політичної сили до влади готові і на коліна стати перед Газпромом Росії і визнати російського президента Володимира Путіна своїм керманичем. Приємно було слухати відлученого від влади відомого російського політика Нємцова, який аргументовано пояснив причини оголошення Росією Україні газової війни. Оскільки аргументи Нємцова у більшій частині співпадають з моїми, які я навів на попередніх сторінках цієї книги, то на них я зупинятись не буду. Цікаво було послухати присутніх у студії послів Угорщини та Чехії в Україні. Вони однозначно заявили, що народам і урядам їхніх країн нецікаво розбиратись у взаємовідносинах України з Росією, їм потрібен російський газ, і Україна зобов’язана їм цей газ доставити. І їх зовсім не хвилює те, що російська сторона пропонує поставляти газ через ту газоперекачувальну станцію, яка підключена до труби, що використовується українською стороною в реверсному режимі для забезпечення газом південних і східних регіонів України із розташованих на західних кордонах підземних газосховищ. І вони не збираються захищати позицію України у її стосунках з Росією. Але, переживши цю зиму, для себе вони висновки зроблять і потурбуються про те, щоб побудувати газові магістралі для транзиту газу із інших, не російських джерел, і не через територію України. Тож, цілком очевидно, що від газової війни в очах Європи втратили і ми, і росіяни, незважаючи на те, що усі російські ЗМІ в один голос у виникненні газової проблеми звинувачують Україну, а добра половина українських ЗМІ, зловживаючи демократизмом нашої влади, їм підспівують. До речі, на місці Президента України Віктора Ющенка я нагородив би орденами усіх ідеологів і втілювачів у життя ідеї реверсного використання нашої газотранспортної системи, що було зроблено уперше у світовій практиці і завдяки чому були забезпечені газом із наших західних прикордонних газосховищ Донбас, Харківщина, Дніпропетровщина та Південь України. Адже це перекреслило розрахунки російської сторони та її «5-ї колони» в Україні спровокувати на масові, обумовлені відсутністю газу, «холодні» протести жителів цих регіонів проти діючої в Україні влади.